Супровід жінок і сімей у переживанні перинатальної втрати: український контекст
Дослідження ГО «Безпечне народження» · 2026
Перинатальна втрата — це втрата дитини під час вагітності, у пологах або невдовзі після народження. За медичним досвідом втрати стоять також потреба в інформації та підтримці, можливість ухвалювати рішення, побачити дитину і попрощатися з нею, зберегти пам’ять про неї.
- 159 147 дітей народилися живими
- 930 дітей народилися мертвими
- 353 дитини померли протягом перших 28 діб життя (у неонатальному періоді)
- 481 дитина померла у віці від 28 діб до одного року (у постнеонатальному періоді)
- 3 208 самовільних переривань вагітності до 22 тижнів
- 1 268 випадків виявлення вроджених вад розвитку плода під час УЗД до 22 тижнів вагітності
- 694 вагітності було перервано після виявлення вроджених вад розвитку плода до 22 тижнів
ГО «Безпечне народження» дослідила досвід жінок, які пережили перинатальну втрату, практики медичних працівників/-ць, психологічні аспекти перинатальної втрати та чинне правове регулювання, щоб визначити, яким має бути комплексний супровід жінок і сімей, які переживають смерть дитини під час вагітності, пологів або після народження.
308
медичних працівників/-ць
10
глибинних інтерв’ю з жінками
57,6 % опитаних жінок стикалися з нерозумінням або знеціненням свого способу горювання, 54,5 % — з уникненням розмов про померлу дитину, а 46,8 % — з очікуванням, що вони мають швидше «забути» пережите.
Замовчування стосується не лише горя, а й визнання досвіду батьківства та місця померлої дитини в житті сім’ї.
“
«Але як я можу не говорити про Кароліну? Вона ж — моя дочка. Як я можу про неї не говорити?»
– учасниця дослідження
Досвід жінок показує, як відсутність єдиного підходу проявляється у дуже конкретних ситуаціях.
65,7 % опитаних жінок не мали контакту зі своєю дитиною після втрати, а 71 % не отримали пояснень про можливості контакту, прощання чи створення пам’ятних речей.
“
«Я так сильно просила, щоб мені показали. Все, що я встигла побачити, коли вони забирали, — просто от таку маленьку руку. І я пам’ятаю, там навіть нігті були. І я кажу: “Покажіть, будь ласка, покажіть, просто покажіть”. А вони кажуть: “Тобі не треба цього бачити. Для чого воно тобі треба? У тебе вже є дитина, все нормально”».
– учасниця дослідження
Водночас 89,6 % опитаних медиків вважають доцільним надати батькам можливість побачити дитину після втрати. Це показує розрив між готовністю фахівців підтримувати такі практики та їх реальною доступністю для сімей.
Після смерті дитини 87,7 % опитаних медичних працівників/-ць пропонують медикаментозне пригнічення лактації, тоді як природне завершення — 11 %.
“
«Мені просто дали таблетку. Ну, звісно, в тому стані я не дуже там усвідомлювала».
– учасниця дослідження
Окремою прогалиною залишається можливість забрати тіло або останки дитини для поховання у разі втрати до 22 тижнів вагітності. Учасниці дослідження розповідали про випадки, коли їм відмовляли в цьому через відсутність визначеної процедури.
“
«Я з першого, як тільки переступила поріг патології, одразу питала, що треба зробити, щоб забрати дитину. Бо мені всі казали, що дитина менше 500 грамів, значить її не можна буде поховати».
– учасниця дослідження
Психологічна підтримка також не є усталеною частиною допомоги: 78,2 % опитаних жінок не запропонували консультацію психолога чи психотерапевта, хоча серед них 63,6 % зазначили, що потребували її в той момент.
В Україні немає системного та уніфікованого підходу до супроводу сімей у переживанні перинатальної втрати. Практики можуть відрізнятися залежно від медичного закладу та підходів окремих фахівців/-чинь.
Цю проблему бачать і самі медичні працівники/-ці:
- 76,7 % опитаних назвали відсутність чітких стандартів однією з ключових проблем;
- 80,6 % підтримують запровадження національних стандартів супроводу у переживанні перинатальної втрати;
- 66,3 % вважають, що практичний чеклист дій був би корисним у роботі.
Результати соціологічного, психологічного та правового аналізу стали основою для напрацювання підходу до комплексного супроводу жінок і сімей у переживанні перинатальної втрати.
Йдеться про безперервний маршрут допомоги, який охоплює чутливу комунікацію, зрозуміле інформування та участь жінки в ухваленні рішень, психологічну підтримку, можливості контакту і прощання з дитиною, підтримку щодо лактації та поховання, допомогу після виписки — незалежно від медичного закладу та обставин втрати.
